Ми можемо багато чого втрачати у житті, але головне – не втратити себе, завжди важливо знати, хто ти є. Особливо зараз, у темні та холодні часи війни на території нашої країни. Мова для народу є символом його ідентичності, його голосом між тисячі голосів інших народів по всьому світу. Цією мовою ми плачемо і сміємося, народжуємо дітей і прощаємося з друзями навіки. З нею ми біжимо в атаку і переможемо теж із нею.
9 листопада ми всі слухали і писали радіодиктант – Всеукраїнський радіодиктант національної єдності. Двадцять другий раз. Писали і плакали. Хтось писав під звуки сирени, ховаючись в укритті, хтось при миготінні свічки, хтось у холодному приміщенні. Але ми робили це разом. Всією групою, всім колективом, всією Україною.
Разом ми – сила. Разом ми можемо все і навіть більше. Бо стоїмо ми на боці правди, на боці світла, на боці справедливості. Тому нам так гріли і так світили слова, що лунали з радіоприймача, гарячі сльозини пропалювали папір, але не гасили душевного вогню. Все це вкупі лиш робило нашу волю стократ сильнішою, надію на ПЕРЕМОГУ – ще жаданішою, а люту ненависть до ворога – ще палкішою.
Пам’ятаймо: слово – потужна зброя! Тримаймо оборону на філологічному фронті! Наближаймо ПЕРЕМОГУ разом!
